Мої літа уже на зиму повернули. Отож відвідувати лікарню для мене є звичною справою. 5 грудня я також перебувала у поліклініці. Прийшла заздалегідь, щоб всюди встигнути. Піднявшись на другий поверх, одразу сіла на стілець під дверима і, як усі присутні на той час, стала чекати лікаря. Та довго там я не всиділа: світло на стелі то вмикалося, то вимикалося. Я почала закривати очі, схиляти голову, крутитися то туди, то сюди. І врешті-решт не витерпіла і звернулася до однієї з медпрацівниць з проханням вимкнути, накінець, те набридле світло. На що вона мені ввічливо відповіла: «Ще зранку електрики ремонтували світло, але, видно, щось у них не вийшло».
Далі терпіти це мерехтіння я не змогла і повернулася додому. Скажу точно: це була 12-а година дня. Виходячи з території лікарні, мій зір впав на новий чудовий залізний паркан. Гарний, нічого не скажеш. Але ж людям, повірте, всякі там новітні інтер’єри здоров’я не додають. Краще просто поміняли б світильні лампи на другому поверсі поліклініки, щоб вони хворим не псували зір. Бо ж люди, звісно, звертаються до лікарні лише за допомогою.
