З тих пір, як Тульчинський районний будинок культури відзначив своє чудове 50-ліття з дня створення, уже пройшло кілька тижнів. Проте це справжнє урочисте дійство ще й досі жевріє у душі. Адже працівники культури дійсно показали на що вони здатні. Вони – неперевершені професіонали. Та й вітань звідусіль було сила-силенна. Теплі слова на адресу ювілярів звучали від перших осіб району та й з уст теперішнього керівництва районного будинку культури. Ювілейна дата стала приємною нагодою згадати про минулі роки праці в цій галузі і деяким колишнім працівникам.

Того дня була гарна можливість пишатися здобутками багатьох творчих колективів, заслужених працівників культури України, яких зростила багата на таланти тульчинська земля. І це правильно, адже в культурі можуть залишатися лише віддані своїй справі люди – талановиті, одержимі, закохані у творчість.

Все було чудово: гарні слова, музика, пісні, оплески, пошана! Все зачаровувало душу. Але не можу стриматися, щоб не поділитися з вами про те, що найбільше бентежило мене в той урочистий для багатьох тульчинців день. Адже знаю не одну людину, котра відпрацювала в сфері  культури на селі не одне, не два і навіть не три десятиліття. А їх з часу виходу на пенсію не згадали жодного разу ні в день професійного свята, ні в якийсь ювілейний день. Таких культпрацівників можу назвати по прізвищах… Але для чого!? Це що тепер так за нових сучасних умов прийнято «цінувати» людину? А, може, скажете, це наш український менталітет? Чи, можливо, життя – копійка? Пішов з роботи – доживай собі…